Чи легко прожити без гріха? Та й чи можливо це? Тим більш жінці, молодій, гарній, але через обставини життя позбавленій не тільки щастя, але й будь-яких простих радощів, звичайних розваг.
Володимир Саранчук, поставивши в російському драматичному театрі ім.Горького спектакль "Серце не камінь" за О.Островским, прагне довести, що це можливо. Можливо, якщо мати Бога в душі.
Питання віри — тонкі, інтимні і водночас філософські — тепер хвилюють багатьох, особливо в інтелігентному середовищі. Володимир Саранчук, прийшовши до віри, як людина мистецтва, не може не виявити цього у своїй творчості. Тому й вистава у нього не зводиться до того, можна чи ні грішити заміжній жінці, навіть якщо в неї є житейське виправдання такому гріху. її сенс в тому, як ми живемо, якими моральними принципами керуємося у своїх вчинках. Що вважаємо для себе припустимим, що для нас головне.
Такий тон виставі задають і духовні пісні Жанни Бічевської, які починають і завершать її. Кілька років тому ми мали змогу познайомитися з новою Жанною Бічевською та її новими, переважно сповідальними тенями. Тепер вони виявились співзвучними душі режисера, який не випадково обрав саме цю п'єсу з усієї спадщини драматурга-класика.
У п'єсі "Серце не камінь" насправді не настільки, як в інших творах Островського, наявні викривальні, сатиричні, гоголевські нотки. Тут він створює образ нереальний, майже ідеальний. У всякому разі так трактують його режисер та виконавиця ролі Віри Пилипівни Тетяна Захарова. Вийшовши безприданицею за старого з характером самодура, ставши по суті його невільницею, вона знаходить розраду у вірі, у допомозі бідним, яким дісталося ще гірше життя, а до метушливого світу людей, який вирує зовсім близько — за вікнами, нібито зовсім втрачає інтерес. Його спокуси її тільки лякають.
Як мудро зауважує досвідчена Аполінарія Панфілівна (Алла Павлова), легко бути безгрішним тому, хто не знав спокуси. Вона принаймні не бачила таких, хто б, маючи можливість жити собі в радість, добровільно від цих радостей відмовлявся. І вона, і позбавлена таких "забобонів", як мораль, Ольга (Неллі Массальська), намагаються "допомогти" Вірі Пилипівні позбутися тяжких моральних зобов'язань. Та це їм ніяк не вдається. Правда, і сам Бог не дає молодиці підійти до спокуси настільки близько, щоб дійсно випробувати себе.
І все ж Fie така однозначна ця героїня. Адже вийти заміж за молодого та коханого вона все ж таки хоче, відверто заявивши про це чоловікові, який вже на смертному одрі. Тільки дозволить собі це, чесно і до кінця викопавши свій обов'язок перед старим. Здається, режисер і актриса дещо "випрямили" цей характер, позбавивши героїню вагань, нюансів поведінки, від чого образ, звичайно, втрачає.
Цікавіші образи чоловіка Віри Пилипівни Потапа Потаповича у яскравому виконанні Віктора Баєнка і закоханого у неї прикажчика Ера-ста — Анатолія Мормишки. Обидва змінюються під впливом цієї жінки. Чоловік на свій, купецький лад усвідомлює, що і за відданість, чесність треба платити. Але кожен платить тим багатством, яке нажив. Пилип — грошима, спадщиною. А Ераст, який і підлоти у своєму житті не уникав, раптом зрозумів усе, і вперше захотів не собі, а коханій добра.
У п'єсі всім за добрі вчинки віддячується. Навіть гультяю Костянтину, який безпардонно добивався спадку ( Вадим Логвин грає його дуже природним і простодушним), і нахабі жебраку (Віктор Захаров робить його справді "антиком" — свого роду допотопним типом у неприкритому бажанні жити паразитом ).
Звучить насамкінець ще й повчальний монолог про те, як багатим слід було б своїм багатством правильно розпорядитися. Тільки навряд чи хтось з сучасних нуворішів почне після цього роздавати свої мільйони бідним.
Театр, однак, пам'ятаючи, що він — кафедра, з якої слід проповідувати добро, намагається нагадати людям про вічне, про душу, про відповідальність перед собою за пройдене життя.
Тетяна АБРАМОВА.